Суббота, 08 Мая 2010 г. 15:21 + в цитатник

"полюбить" похоже на "открывать лимонад". очень хочется пить, очень. так, что уже слышишь шипящую песню всплывающих пузырьков и чувствуешь вкус, который с детства значит: "праздник".
любить очень хочется.

открывать медленно нет сил, да и опыта не хватает, потому что всегда спешишь. а если спешишь, происходят странные вещи, практически непостижимые. в этом плане лимонад (любовь) - как Юлий Цезарь. умеет выполнять несколько действий одновременно.

во-первых, первое шипение (почти как "первый крик младенца") всегда похоже на шипение напряженной кошки и всегда застает врасплох, даже если открываешь милионную (призовую) бутылку любви.

во-вторых, лимонад остается верен моей метафоре. он хочет тебя испугать, для этого старается показаться больше, чем есть, и шерсть пены торчит во все стороны и проливается через край. любовь на первом этапе вообще имеет чудесное свойство неконтролируемо (и весьма иллюзорно) увеличиваться в размерах.

и, наконец, - в-третьих - лимонад липким языком лижет открывающие его руки. сидишь и не знаешь, что с этими руками теперь делать. с одной стороны, - любовь же! - как если бы прикоснулась к поле плаща Джонни Деппа, руку ближайший год не мыть. с другой стороны - лимонад же! - липко, не трогать такими руками книги и дорогие ткани.

самое характерное - все эти эффектные операции совершаются не последовательно, а поразительно одновременно. их вообще нельзя расчленить.

дальше тоже похоже. наливаешь в стакан сильногазированный напиток, жадно глотаешь... знаете, если поверить этим первый глоткам, если доверчиво и легомысленно обмануться, то можно раз и навсегда отказаться от лимонада. потому что первые глотки будут пена, которая растает во рту и не промочит горло. пусто. а на самом деле нужно уметь набраться терпения. не соблазниться на наносное, на пенную маску лимонада.

и когда все трудности позади, когда пена осела, прошел уже почти год (пять минут, но время ожидания всегда тянется дольше) и руки все-таки вымыты - как же сладок глоток лимонада. как поцелуй кота.

Суббота, 27 Февраля 2010 г. 03:46 + в цитатник

хотела написать что-то пронзительное про правую щеку, которая ревнует ладонь, дающую пощечину, к левой щеке, и еще что-то про дружбу того, кто по первому щелчку, и пальцев, которые щелкают, и про дружбу плети и кожи на спине, про дружбу стопы и испанского сапожка, пилы и березки, что-то такое, можно придумать метафоры и покрасивее, если задаться целью, и я задамся, и напишу, и финальным аккордом станет дружба космодрома с тем, кто закрывает космодром, или там девушки, которая верит в приметы, и тетки с пустым ведром, короче, в конце будет что-то, что зарифмуется с фразой "иди и лечи свой стокгольмский синдром", а то я прямо одержима идеей этого чертового синдрома, и откуда он взялся на мою голову, продукт пересечения песни Muse и книжки по психоанализу в моем вечно больном мозгу.

Вторник, 06 Января 2009 г. 17:59 + в цитатник

за тобою женуться з собаками люди
пожиттєве ув'язнення потім страта
білосніжко чому на тебе полюють
тебе ж неможливо не кохати

білосніжко чому тебе вигнали з дому
білосніжко чому тебе вигнали з міста
білосніжко давай я стану гномом
із тих що живуть у зів'ялому листі

із тих які з листя будують хатинки
білосніжко ти любиш жовте й червоне
хіба тебе можна хоч мить не хотіти
а зарево знову займається й тоне

білосніжко ти стільки вже років зі мною
під листям про тебе забули назовні
кажеш не пара не кличуть до ноя
я мрію про тебе а ти про той човник

білосніжко чому ти боїшся потопу
чому ти боїшся кінця цього світу
боїшся яблук дарма хочеш спробуй
а ти не змінилася з того літа

ти думаєш я не бачу щоосені
як кожної ночі ти білосніжко
з розпущеними по коліна косами
тікаєш з холодного нашого ліжка

ідеш босоніж по листю зів'ялому
тобі не шкода його зовсім напевно
плескаючи у долоні ти знала і
листя повільно летить на дерева

скажи білосніжко за що ці тортури
стільки років під листям червоним
була королева тепер гном понурий
а зарево знову займається й тоне

тут усього потрошку. тут як ніколи відчувається моя слабохарактерність і схильність піддаватися стороннім впливам. тут - казка про білосніжку, фільм "білосніжка. страшна казка", оповідання геймана, пісня еванесенс "снов вайт квін", франкове "зів'яле листя" і дечиї слова про маленьких самотніх гномиків під листочками. асоціативний ряд у мене взагалі складний. бо франкове "чого являєшся мені у сні" вперто асоціюється з минулорічною зимою і двома людинами, які назавжди оселилися там. ці людини асоціюються у мене з коханням. вони назавжди в моєму серці) а з франком у мене асоціюється океан ельзи, вірніше, пісня "день у день", яка асоціюється з вищезгаданими віршем, зимою і людьми. інша пісня ое - "не можу без тебе" - асоціюється з іншою людиною, яка асоціюється з білосніжкою і маленькими самотніми гномиками, що живуть під листочками. ну а білосніжка асоціюється з цілим рядом її трактувань)

і ніхто не може зрозуміти, чи то чоловічий рід, чи то кличний відмінок... але є на світі істота, яка знає правду. знає, для кого це написано і що з нами буде далі)

Воскресенье, 30 Ноября 2008 г. 02:47 + в цитатник

все почалося з казки. цього разу мене перемкнуло на роздуми з приводу дорослості багатьох казок (особливо французьких) і з приводу мудрості (у чомусь) деяких французьких (це просто географічний збіг) реалістів, які запозичували вже існуючі сюжети і цим вивільняли собі час і простір на створення характерів і деталей. я люблю гратися з казками. а ше я люблю ілюстрації, які б відповідали моєму баченню казок. а ще я люблю, коли з-поза тих чудових ілюстрацій, що випромінюють саме той рівень дитинності, на який мій дозиметр приємно попісківає, коли з-поза тих чудових ілюстрацій виринають картінгі, де страшні речі зображені навдивовижу світло, легко, іронічно і життєствердно. так можна намалювати навіть смерть. і осьо зараз буде купа прикладів =)

Пятница, 26 Сентября 2008 г. 23:36 + в цитатник

оця дечия текстова хвороба починає поширюватися і на мене.

час від часу - досить регулярно - я повертаюся до кафки. кафка для мене - у першу чергу, хоч це і демонструє мою асоціативну обмеженість - це грегор замза і взагалі перетворення. в принципі, ще - кафка - це така собі тєкстова строка до того періоду мого життя, який я тільки-но радісно випхала за ковані ворота і крихти віничком за ним підмела.

замість нього почався новий етап (гг, "пашла па етапу") у якому відносно багато місця (аж три сидіння) займає одна людинка. ця людинка фанатіє від: а) ляльок; б) одного чудового письменника.

ця людинка таки має властивість заражать мене своїми власними поривами і емоційними несталостями. інколи робить це в речовий спосіб - як-от давши мені книжку *чудового письменника* із главою про людей-комах. інколи мене просто теж пропирає на ляльок до тої міри, шо я навіть ставлю їх на аватари. причому цих ляльок свого часу шукала виключно для цієї тримісної людинки, шоб зробити приємно, по одній миттєвій згадці і смішному словосполученню. і знайшла серед них одну, просто бездоганну для мене, з метеликовими крильцями, бо ж мітьолікі - то є ще один мій пароль.

і от я, чекаючи на докуклення лялечок(!) у сараї і читаючи "електронний пластилін", перебуваючи у пост-депресивному стані і коментуючи чиїсь текстові глюки, ставлю на авку цю ляльку:

...і одна мила дівчинка (десь два минулі життя тому я її знала) питає: "а на аватарке - Грегор Замза?)".

беззмістовний смайлик наприкінці цього квешена не псує концептуальності питання. з-поза кількох незначущих слів і одного розділового знака для мене виринає цілий хор звуків і альбом зображень, і всі дорогі, і всі - такі собі візуальні шкатулочкі з подвійним дном. і десь на дні серця - а воно заливається кров"ю - лежали ключики. вони повільно спливають, чомусь згадується сцена з "аліси в країні..." про "іт мі"... я не вмію забувати, і моє життя напхано під зав"язку текстами, піснями, картінгами, без яких не було би цих постійних, безперервних асоціацій. ну і мене не було би. ну і цих рефлексій.

Суббота, 16 Августа 2008 г. 07:43 + в цитатник

вже другий день думаю про всіляких ктулхів (ну, починала думати я з кракенів, власне, з Калкру Абрахама Мерріта=), а тут іще злосний настрій постити свої віршики (у мене тепер аж п"ять ПЧ, так от, я вам обіцяю компенсувати=)... перше в моєму житті буриме зі змістом (і судячи з деяких реакцій, не лише у моєму=), присвячене самотнім зеленим монстрам, яким колись поклонялися, а тепер повсякчас згадують ім"я їх всує =)

на темний бік щоночі
той, хто живе на місяці,
переповзати не хоче -
йому ліньки, воно біситься.

нерухомий холод - не вітер,
не в приклад земному січневі.
"ну чому, - бляклу шмарклю витер, -
їм - срібне, мені - коричневе?"

"ти прославишся! - думав він спершу. -
тільки фанаток витримай!"
...виявляється, в порох не стерши
нікого, ти - поза титрами.

ні гонорарів, ні віри,
хоч великий, зелений начебто...
а люди бояться дрібних і сірих,
яких можуть відчути й побачити.

враховуючи тонку дитячу психіку деяких особливо образливих з мого оточення, офіційно замінила "журналістів" на "фанаток". може, це навіть концептуальніше =/

Настроение сейчас - мені їх чесно шкода

апдейт-апдет. взагалі, шось тут намагатися комусь розказати чи показати про ктулхів марно, бо є дехто, хто краще на них розуміється =) але не змогла я у контексті самотності не запостити цього в"язаного малюка...

В колонках играет - Чайковский - Болезнь куклы