windows-1251Буковинський Курінь. - [3] Після розгрому Куреня.

ПІСЛЯ РОЗГРОМУ КУРЕНЯ

Микола Марфієвич
ОСТАННІЙ ПОКЛІН

В чужій, далекій країні,
Де чорний здіймається дим,
Прощається син Буковини
Із своїм життям молодим.

Хустиною рани криваві
Блідою рукою накрив,
І бачить в останній уяві
Все те, що так щиро любив.

Востаннє краса Верховини
Ввижається в мріях йому,
Він бачить ліси, полонини
І ту Чорногору німу.

Свою незабутню родину,
Своє верховинське село
І свою сердешну дівчину
Він бачить - і клонить чоло.

Далеко за поле безкрає,
За обрій пожеж і руїн
З зітханням він їм посилає
Свій щирий останній поклін.

ПІД ЧУЖИМИ ПРАПОРАМИ

Так влучно назвав свою, видану в Парижі в 1951 р., книгу про участь українців, в тому числі й членів Буковинського Куреня, у ІІ-й світовій війні Мирослав Небелюк. У уьому полягав трагізм української історії, що в роки останньої війни лише карпатським січовикам та воякам українських повстанських загонів довелося воювати і вмирати за Україну під рідними синьо-жовтими прапорами. Мільйони ж українців — солдатів реґулярних армій — змушені були проливати свою кров за часто чужі для України інтереси під російськими, німецькими, британськими, французькими, польськими, румунськими, угорськими та іншими прапорами. Не раз, як от під Бродами чи в Буковинських Карпатах у 1944 р., українці воювали одні з одними з протилежних боків фронту, так і не змігши визначити, де є коротший шлях до визволення нашого народу з вікового ярма: в боротьбі проти німецького нацизму чи проти російського більшовизму?

Під чужі прапори довелося стати і тим учасникам Буковинського Куреня, які не встигли перейти на нелеґальне становище на початку 1942 року. Після ліквідації Куреня чимало з них, рятуючись перед безжальністю німецьких репресій проти активістів націоналістичного руху з Західної України, змушені були зголоситися до різних добровольчих частин німецької армії. Однією з них був уже згадуваний 109-й батальйон під командуванням ґенерала Омеляновича-Павленка; втім, більшість буковинців влилася до складу 115-го і 118-го батальйонів. І хоча історія цих німецьких військових формувань не лежить в безпосередньому зв'язку з історією Буковинського Куреня, їх діяльність в Україні та в Білорусії буде розглянута нижче якомога детальніше з двох причин. По-перше, вимагає спростування десятиліттями розповсюджувана радянськими "істориками" дезінформація про "злочинну роль", яку, мовляв, відіграли буковинці на теренах Білорусії. По-друге, важливо простежити, як вдалося колишнім членам Буковинського Куреня в умовах німецького терору, коли буковинці були усунуті навіть з найнижчих офіцерських посад у згаданих батальйонах, протягом двох років зберегти свою згуртованість і волю до боротьби, щоб при найпершій нагоді організовано стати до лав антифашистського, а водночас і антибільшовицького, повстанського руху в Україні і у Франції.

SCHUTZMANNSCHAFT BATALION-115 /КИЇВСЬКИЙ ПЕРІОД/

На початку 1942 р. командування вермахту вирішило створити ряд українських батальйонів охоронної поліції для боротьби з радянськими партизанами, які активізували свою діяльність на Поліссі. Зокрема, в Києві було сформовано нову військову частину — "Schutzmannschaft Batailon-115", який було розміщено на вул.Лівашовській у колишніх приміщеннях міліції. Командантом 115-го

Стрільці 115-го батальйону після отримання зброї Стоять зліва направо: В.Гаврилишин, ?, Рак, В.Бажай, І.Пилипюк, О.Титинюк, Вепрюк, Ілашкевич; присіли зліва направо: О.Білак, І.Семеген, С.Ісопчук. Київ, весна 1942 р. батальйону (українці називали його куренем) призначено майора Пфаля, заступником — гавптмана Поля; до кожної сотні і чоти приділено офіцерами одного німця і одного українця. Вояків батальйону, (а ними головно були колишні військовополонені-українці) в січні було обмундировано у військове взуття та литовську уніформу, в лютому їм видано ґвинтівки, і вони почали нести порядкову службу в Києві. Буковинці, які влилися до складу цього батальйону, були приділені до різних його сотень, не становлячи окремого підрозділу.

Німці в той час намагалися зліквідувати будь-які свідчення українського характеру 115-го батальйону. На відміну від синьо-жовтих нарукавних пов'язок, які носили члени Буковинського Куреня, стрільці батальйону мусіли носити білі пов'язки з своїм порядковим номером (командир батальйону мав № 1). До якогось часу толеровані були тризуби на шапках, що їх стрільці отримували від своїх друзів з підпілля, але невдовзі і їх мусіли зняти.

Наприкінці лютого стало відомо, що в лісах приблизно в 100 км на північ від Коростеня, біля села Хабине, з'явилися більшовицькі партизани, як виявилося згодом — озброєні автоматами та ручними ґранатами парашутисти, які тероризували місцеву людність і навіть вбили кількох селян за відмову вступити до їх загону. На розвідку з Києва було вислано 1-у сотню батальйону під проводом сотенного Остапенка та двох німецьких офіцерів. Два тижні вони прочісували ліси, але безуспішно. Тим часом партизани, дізнавшись про слабке озброєння сотні (її стрільці були озброєні лише старими російськими ґвинтівками, єдиний скоростріл був у руках німця), влаштували в густому лісі засідку і вщент її розбили. З буковинців тоді загинули поручник Василь Петричук ("Іскра") та Георгій Лазоряк з села Багна, полягли також наддніпрянець Шеремета та один з німців.

Зразу ж після бою на місце пригоди було відправлено 2 у і 3-ю сотню 115-го батальйону під командуванням майора Пфаля. На місці попереднього бою знайдено всіх забитих стрільців; їх перевезено до села Хабине і з військовими почестями поховано на подвір'ї місцевої церкви. Після короткого відпочинку 1-а і 2-а сотні повернулися до Києва, а за кілька днів — і 3-а сотня.

"Усе заспокоїлося, курінь далі продовжував своє звичайне військове життя, лишилося тільки в пам'яті, що втрачено кілька побратимів за чужу для нас справу".1

В Києві життя стрільців пішло звичною колією. Одна сотня продовжувала чергувати біля Хабиного, решта займалася військовою муштрою та охороною артилерійського парку біля Печерського монастиря. Тому що муштра ставала все більш виснажливою, а погода в березні-квітні була дощовою і холодною, стрільці воліли йти на стійки до берегів Дніпра. Тут, зокрема, було виявлено кілька місць, де радянські війська при відступі покидали в воду велетенські запаси харчів: тисячі мішків цукру, що закам'янів у воді, борошно, яке вже наполовину зіпсувалося, риж, пшоно тощо. Частина знайденого пішла також і на потреби батальйону.

Водночас продовжувалася нагінка на націоналістичні елементи серед стрільців батальйону, головно на буковинців та галичан. Жодного з них не піднесено на керівні посади, натомість у травні німці проводять масштабні арешти "західняків".

"Десь в час Зелених Свят німці арештували всіх старшин, буковинців і галичан, багато було арештовано і підстаршин. Всі були арештовані ґестапо з Короленка, 33, і так ніхто не повернувся".2

Заарештовано поручника Архипа Кибича, колишнього підофіцера румунської армії Ярему Якубовського, чотового Созонтія Пиндуляка, Семена Демидюка та інших — всього шестеро буковинців. Уникнув арешту сотник Осип Винницький, якою за тиждень до арештів відіслано з сотнею до Хабиного, та чотовий Володимир Аврам, якого врятував портрет Гітлера, що висів на стіні його кімнати поруч з портретом І.Шевченка.

Коли ж після арештів у батальйоні забракло старшин, німці підносять до ранґу офіцерів колишніх підстаршин Червоної Армії, Не іменуючи, натомість, нікого з буковинців чи галичан. Сотником 3-ї сотні призначають капітана ще з царської армії Некрасова. В серпні ґестапо зробило обшук у кількох стрільців, що прийшли в батальйон з похідних груп ОУН, та в сотника Кравця.

Сотенний В.Петричук і чотовий В.Аврам, 1942. Шукали протинімецьких націоналістичних листівок, а через кілька днів після того один з німецьких офіцерів наказав стрільцям зняти з шапок тризуби. Цей наказ — разом з кадровою чисткою — був дуже характеристичним. "По цьому відпав усякий сумнів щодо німецької політики на Україні" — відзначав очевидець цих подій.

У червні 1942 р. батальйон поповнено молодими хлопцями віком близько 20 років з Києва, Білої Церкви, Черкащини, яких було набрано там для вивезення на роботу в Німеччину. На базі однієї з сотень 115-го батальйону, в якій служило багато колишніх членів Буковинського Куреня, та цього поповнення сформовано ще один, 118-й батальйон, який первісно розташовувався на одному подвір'ї з 115-м батальйоном по вул.Лівашовській. Керував 118-м батальйоном колишній майор польської армії Смовський; до нього було приділено і колишнього майора Червоної Армії Дмитренка.

Після остаточної комплектації в липні 115-й батальйон налічував 350 стрільців. В часі реформування частини зникли з Києва стрілець Зав'ялець, поранений весною в Хабині, та писар 3-ї сотні бунчужний Стрілецький — в батальйоні говорили, що вони подалися до повстанців у волинські ліси.

Зав'ялець та Стрілецький були не першими "дезертирами". Важкі обставини служби в 115-му та 118-му батальйонах, болісна дискримінація західних українців, вже з перших місяців їх існування спонукали стрільців до дезертирства, хоча, як згадував О.Білак, "буковинці задумуються, що то невигідно, щоб наші дезертували", бо їм на зміну приходив червоноармійський та білоґвардійський елемент, часто байдужий, а то й ворожий до всього українського. З іншого боку, близькість українського націоналістичного підпілля та його вплив на стрільців робили батальйони в очах німців непевними на випадок їх можливого використання в Україні. Тому німецьке командування зробило все, щоб віддалити стрільців українських батальйонів від українського підпілля, позбавивши їх можливості допомагати одне одному.

В серпні 1942 р. майор Пфаль повідомив стрільців, що невдовзі батальйон вирушить з міста на важливе завдання, хоча на зиму повернеться знову до Києва. Стрільцям було видано наплечники, хлібники, набійниці, паски. Почалися щоденні вправи в повному виряді. На подвір'ї казарм по вулиці Лівашовській відбувся огляд бойової готовності обох батальйонів, після чого стало відомо, що їх перекидають в Білорусію.

27 серпня 1942 р. 115-й батальйон залишив свої казарми і вирушив на залізничну станцію тією ж дорогою, по вулиці Червоноармійській повз польський костьол, якою 9 місяців тому вступив до Києва Буковинський Курінь. Тоді буковинці, співаючи козацьких пісень, вступали до Києва повні надій на відродження українського війська і Української Держави, якій присягли на вірність, "щоб так Бог поміг здійснити".3 Тепер ішли під гнітючим враженням страти двох дезертирів, Малашича і Боднаренка, яку ґестапівці з "виховною" метою провели на подвір'ї казарми по вул.Лівашовській перед вишикуваними в дорогу батальйонами. Надвечір, коли вже сутеніло, стрільці 115-го батальйону назавжди покинули Київ, за ними вирушили і стрільці 118-го батальйону. Їх шлях проліг на Білорусію, де вони провели майже повних два роки в боях з російсько-більшовицькими партизанами.

БІЛОРУСІЯ. КОРОТКІ ШТРИХИ ДО ВОЄННОГО ПОРТРЕТА.

"Новий порядок" відвів Білорусії місце в райхскомісаріаті "Остланд" з столицею в м.Рига, куди, окрім неї, входили ще Литва, Латвія, Естонія та частина Ленінградської області. Це не була Білорусія в сучасному розумінні цього слова, оскільки вся Гомельська область, південні райони Берестейської і кілька районів Пінської та Поліської областей були включені до складу райхскомісаріату "Україна", північ Берестейської та Білостоцької областей складали округ "бецірк Білосток" у складі Північної Прусії, а Вітебська, Могилівська і частина Мінської областей входили в зону армійського тилу. До Білорусії в складі райхскомісаріату "Остланд" входила Барановичівська область та частини Вілейської, Пінської, Берестейської, Поліської, Мінської областей з загальною кількістю населення 2,5 млн. людей, або 1/4 всього білоруського народу. Статус райхскомісаріату передбачав пряме підпорядкування окупованих територій німецькій адміністрації через систему місцевого самоврядування без посередництва національних урядів.

Метою окупаційного режиму було спрямування ресурсів краю на задоволення "життєво необхідних інтересів" Великонімеччини, цілковито ігноруючи національні прагнення та потреби місцевого населення. Така поведінка нацистського режиму розвіяла сподівання білоруського населення, яке воно покладало на німецьку владу в перші місяці війни, і створила сприятливе підґрунтя, на якому виростали паростки антинімецького опору.

Визвольний антинімецький рух в Білорусії в роки війни розвивався за типовою для уярмлених недержавних націй схемою. Поруч з патріотичним рухом, який практикував протинімецьку дію, як засіб для досягнення основної мети — повної державної незалежності Білорусії, існував ще й інший — прорадянський, який не живився з джерел власне білоруських інтересів, а, повністю їх іґноруючи в диверсійній боротьбі з німецькими суперниками, виконував замовлення сталінської державної машини. Не маючи на меті окреслювати в цій книжці широкий спектр білоруського протинімецького опору, зосередимо нашу увагу на радянському партизанському русі у Барановичівській області, де він увійшов в конфлікт з 115-м та 118-м українськими батальйонами.

На території Барановичівської області, з перших днів війни між Німеччиною і Радянським Союзом, почала формуватися мережа російсько-більшовицької партизанки. Як правило, це були російські диверсійно-парашутні групи, які поступово обростали місцевим, часто насильно змобілізованим, елементом. Загони ці, очолювані колишніми партійними, радянськими та військовими кадрами, діяли в Столбуновському, Іванецькому, Котловщинському, Дятлівському та інших районах. Диверсійні акції останніх значною мірою розладнували налагоджені механізми німецької окупаційної машини і викликали велике невдоволення німецьких властей.4

Для боротьби з радянською партизанкою керівництво вермахту кинуло в Білорусію значні сили. До акцій залучалися не лише реґулярні військові частини, а й добровольчі батальйони охоронної поліції, сформовані з російських, українських, білоруських, латиських, литовських, кавказьких та інших вояків. Поряд з іншими частинами, в Барановичівську область для боротьби з партизанами були надіслані 115-й та 118-й українські батальйони.

Відправка цих батальйонів з України викликала неоднозначну реакцію в їх лавах. Розуміючи потребу боротьби з російським більшовизмом, як головним ворогом державної самостійності як українців, так і білорусів, українські стрільці воліли б вести її в Україні або на фронті. Багато з стрільців сприймали білоруську експедицію, як один з кричущих виявів нехтування німцями українських національних прагнень, і хтозна, як розвивалися б події, якби проти українських оатальйонів опинилися загони білоруських націоналістів, а не комуністична партизанка. У кожному разі подальший перебіг подін розвіє старанно мусований радянською пропаґандою міф про "відданість" українських вояків ідеям Великої Німеччини.

БАТАЛЬЙОН НА БІЛОРУСЬКІЙ ЗЕМЛІ

30 серпня 1942 р. 115-й батальйон після коротких зупинок у Ніжині, Чернігові і Гомелі прибув до білоруської столиці Мінська. Наступного дня стрільців було спрямовано в літній військовий табір Меліта (12 км по московському шосе) для проходження однотижневих військових навчань. Звідси батальйон через Мінськ перекинули в район Барановичів та 6 вересня вивантажили на

Старшини 102-го, 115-го і 118-го батальйонів
на військових курсах в Мінську в 1942 р. польовій станції Полонка, повідомивши про те, що в околиці "бушують большевицькі партизани і завданням Куреня буде їх поборювати".5 Після цього батальйон пройшов пролісками до села Лахозва і отаборився в шатрах.

11 вересня батальйон вирушив до с.Єжона, де пробув два дні, 13 вересня сотні вийшли до с.Гаць, де їх чекав гавптман Поль. За його наказом сотні вишикувалися в лінію і, прочісуючи довколишню територію, дійшли до маєтку Крамполь, де й розташувалися в наметах. Були виставлені стійки біля маєтку та на берегах річечок Лахозва і Щара, але протягом трьох днів перебування в цих місцях партизанів не зауважено, хоча місцеві селяни розповідали, що бачили радянських парашутистів.

16 вересня батальйон залишив Крамполь і, йдучи по течії річки Щара, зупинився навпроти села Угли. Тут стрільці окопалися і протягом трьох днів вели розвідку місцевості. 19 вересня сотні знову розтягнулися по фронту і в такому порядку дійшли до села Миронім, яке лежало на шляху Слонім — Битень. Окопавшись тут, стрільці продовжували вивчати місцевість, висилаючи розвідку на всі боки. На цьому перша акція 115-го батальйону по прочісуванню місцевості закінчилася, і сотні вирушили на Слонім до визначених їм місць постійного перебування. Не зупиняючись у Слонімі, лише взявши з собою білоруське підкріплення, вояки зайшли в село Ягнешіці, де партизани спалили кілька хат. Лише після цього 1-а сотня розмістилася в с.Деречин, 2-а сотня в с.Сеньковщина, 3-я сотня — в с.Глинна. Штаб батальйону розміщувався в м.Слонім.

Сотні 115-го батальйону розміщувалися на відстані 30 км одна від одної, чим скористалися партизани. Вже першої ж ночі постою в Деречині на 1-у сотню напали більшовицькі партизани, кидаючи ґранати у вікна будинків, де жили стрільці. На щастя, окрім двох поранених, тієї ночі обійшлося без жертв в людях.

У жовтні чота розвідки 2-ї сотні, вислана з с.Сеньковщина в с. Куцейки і с.Костровичі, зауважила вогні поблизу с.Мала Воля. На підставі даних розвідки 7 жовтня батальйон під командою Поля і Дмитренка (який був командиром батальйону з українського боку) розпочав наступ на лісистій місцевості поблизу с.Голі. Партизани почали відходити в ліс. Зав'язалася перестрілка, підчас якої загинув стрілець Бегметюк, перекладач гавптмана Поля. Його було поховано на цвинтарі в Деречині. Це була перша втрата українців 115-го батальйону на білоруській землі.

Через кілька днів розпочалися приготування до наступу батальйону на с.Мала Воля, де діяла велика група партизанів; в операції брала участь і білоруська поліція, на озброєнні якої була танкетка. 13 жовтня всі три сотні зібралися в Деречині, звідки вирушили в напрямі с.Мала Воля. Переправившися на паромі через р.Щара та пройшовши через с.Кочіно, стрільці досягли визначеного пункту. Після короткого бою партизанів прогнано з села.

На зворотній дорозі партизани напали на батальйон, коли той переправлявся через річку, розпочавши обстріл з автоматів і з гармати. Завдяки прикриттю білоруських поліцаїв з танкетки, переправа завершилася майже без втрат. У цій операції загинув лише стрілець Чижик, якого вбили партизани в селі Мала Воля; його поховано в Деречині поруч з Бегметюком.

В другій половині жовтня за наказом командування сотні 115-го батальйону було розквартировано в селах Руда-Яворська, Трибушки і містечку Косово. Невдовзі після цього розпочалися нові аґресивні дії російсько-більшовицьких партизанів. Так, в селі Вовчі Нори зазнала нападу 2-а сотня, перекинута туди для захисту копачів картоплі. На щастя, тут обійшлося без жертв.

Далеко трагічніше розвивалися події в селі Руда-Яворська, де квартирувала 1-а сотня. Тут відбулися запеклі бої з партизанським загоном №3649 (колишня назва "Голянський", згодом він входив до складу Ленінської бриґади, як "Побєда") під командою Б.Булата і П.Булака. Цей загін нараховував 406 чоловік особового складу і мав на озброєнні одну 122 мм гармату, дві гармати 45 мм, бронемашину БА-10, два станкових кулемети, п'ятдесят чотири танкових і піхотних кулемети ДП. Решта загону була озброєна автоматами і ґвинтівками.6 25 жовтня 1942 р. переважаючі сили противника оточили 1-у сотню 115-го батальйону і завдали їй поразки. Про цей бій збереглося кілька документів, укладених його учасниками як з більшовицького, так і з українського боку. Зокрема, в "Донесенні командування партизанського загону "Побєда" №3649 Барановичівської області Ґенштабу РККА" від 27.10.1942 р. говорилося: "Розбитий у селі Руда-Яворська 115-й "український" батальйон. Трофеї — боєприпаси, документи штабу і частина зброї. Вбито з їх сторони 50 чол., поранено — 14 чол. З нашої сторони вбитий 1 чол., поранено — 3..."7

Дуже старанний в обліку жертв свого батальйону Андрій Микитенко пише про понесені під с.Руда-Яворська втрати так: "Були ранені й убиті, між ними хорунжий Рудик з Галичини. Наступного дня підібрали ми кількох убитих стрільців у самому селі Руда-Яворська, перевезли в село Деревну біля Слоніма і там поховали. Решту побитих стрільців найшли селяни на полях і похоронили на цвинтарі в Руді-Яворській, потім їх перенесено під церкву".8

О.Білак пише про наслідки бою ще скупіше: "Тут загинуло кілька стрільців, Рудик і один німець".9 Пізніше він згадує про перепоховання з цвинтаря під церкву "п'яти стрільців, що впали 25 жовтня 1942 р.".10 Аналіз цих джерел, як також і те, що не маємо жодних даних про доукомлектування 1-ї сотні після бою під Рудою-Яворською, свідчить — радянські реляції про втрати 115-го батальйону є перебільшеними, принаймні, вп'ятеро, бо насправді 25 жовтня загинуло не більше десяти стрільців.

Окрилені попереднім успіхом, партизани 27 жовтня напали на чоти 2-ї сотні під командуванням чотового Лисенка, які розташовувалися в селі Трибушки. Однак перед тим стрільці встигли отримати поповнення в зброї і ґранатометах, тому наступ більшовиків захлинувся. "Годі було устійнити втрати червоних"11 — пише очевидець. Щодо українських вояків, то лише Юрій Щербань був поранений випадковою кулею.

В середині листопада одну чоту 2-ї сотні під командуванням чотового Ільницького та його помічника Івана Лукинюка було перенесено з м.Косово в с.Сороки над Німаном поблизу ст.Ліда. Тут вони вели розвідку місцевості на другому березі річки, яка на той час вже замерзла, але партизани уникали сутичок. Через необережність у поводженні з ґранатою в с.Сороки був поранений чотовий Ільницький; він помер 11 грудня 1942 р. в Лідському шпиталі.

На середину грудня німецьке командування запланувало проведення великомасштабної операції проти більшовицьких партизанів у районі Липичанської пущі. Зосередивши довкола пущі великі сили та заблокувавши всі виходи з неї, німці оточили кілька великих партизанських загонів. У цій операції брав участь і 115-й батальйон, який охороняв правий берег р.Німан. Втім, німці не відважилися заглибитися в ліс, і партизани в ніч з 14 на 15 грудня вирвалися з оточення і відійшли в сусідні райони. Про реальні наслідки операції індиферентно згадує український стрілець: "Одначе партизанських відділів не розбито, мабуть, тільки розігнано, бо вони скоро почали діяти з такою ж активністю, як і давніше".12

Після завершення акції 1-а і 3-я сотні батальйону повернулися в місця їх попереднього перебування. 18 грудня знято з чергування над Німаном і 2-у сотню і відправлено на ночівлю в найближчу школу. Наступного дня через через м.Мости і с.Мільговичі 2-а сотня 115-го батальйону повернулася в Деречин. Тут стрільців чекала приємна вістка, бо наприкінці 1942 р. прибув з Києва люблений стрільцями сотник Захвалинський, якого призначено сотником 2-ї сотні. Під його командуванням стрільці 2-ї сотні здобули ряд вагомих перемог над загонами радянських партизанів, зокрема загону Булака. Його подальша доля склалася трагічно.

"Сотник Захвалинський був правдивий командир, бо добре справлявся на ходах на партизанів та добре умів тримати мораль у сотні. За те всім подобався, навіть і німцям подобався, але за те, що він часто висловлювався патріотично, то для німців він не був бажаним. Дійшло до того, що в штабі рішають звільнити сотника Захвалинського і відпускають його у відпустку до родини у Францію. Перед відходом на відпустку він одержав град майора, це, мабуть, для того, щоб не мав підозріння і щоб не було пов'язане із арештами у Києві. Літом 1943 р., коли він їхав до Франції ґестапо замордувало його з претекстом, що він був дезертиром із фронту зі сходу".13

Небажання німців шанувати патріотичні ппчування стрільців та офіцерів батальйону, вістки про український повстанський рух на недалекій Волині породжували дезертирство. Понад 50 осіб втекло взимку 1942-43 рр. лише з 115-го батальйону, в тому числі лейтенанти Лисенко, Линник, Остапенко та ін. Але тікали головно колишні червоноармійці під впливом більшовицької пропаґанди. Буковинці і галичани вміли дати собі раду і в тих важких обставинах. До таких моральних перемог, які зуміли здобути стрільці батальйону взимку 1942-43 рр., належить присяга, яку зложили новобранці перед українським прапором, хоча німецьке командування спочатку вимагало присягати лише на прапорі німецькому. Пошила український прапор одна кравчиня-полька з села Постави поблизу Вільна, а ініціатором всієї акції, яка надовго підняла настрій стрільців, був Михайло Гладій, колишній капрал польської армії.

БІЛОРУСІЯ. РІК 1943.

1943 рік розпочався для стрільців 115-го батальйону з курйозної пригоди. Ще перед Новим Роком до них з'явився білоруський партизан, який заявив, що не бажає більше воювати на боці більшовиків і згоден битися проти них. Більше того, він зголосився показати місце розташування продовольчого складу партизанського загону 3659 у с.Острів — батьківщині Булака. Для перевезення продовольства з цього складу в Деречин було післано групу у складі двох

Стрільці 115-го батальйону в 1943 р. Зліва направо стоять: С.Ісопчук, П.Семеген, Кміт, М.Калинчук, М.Боднарюк, сидять: Г.Гільчук, І.Слижук, (?), М.Павлик. роїв 2-ї сотні. Однак прибулих на місце стрільців чекало розчарування — ями знайдено, та вони вже були порожні. Довелося роям повертатится в Деречин з порожніми руками.

У лютому частини вермахту продовжували прочісування лісів, тож з тактичних міркувань 2-у сотню 23 лютого було переведено в Слонім. Через місяць, 22 березня, сотня по лінії Медвіновичі — Козловщина вирушила до села Руда-Яворська, де наступного ж дня розпочала спорудження інженерних укріплень під командою сотника Зарічанського. Та 30 квітня 2-у сотню знову перевели до Слоніма, а її місце зайняла 3-я сотня, яка пробула в селі Руда-Яворська до наступного року.

16 травня весь 115-й батальйон через Козловщину і Дятлово був доставлений автомашинами в село Бочківці для участі в протипартизанських акціях. На щастя, цього разу обійшлося без жертв, і батальйон у повному складі повернувся на попередні позиції у Слонімському повіті.

Наступ радянських військ на фронті в 1943 р. відбився на моральному стані вояків добровольчих формувань, подібних до 115-го батальйону. Це добре розуміли більшовицькі ідеологи, тож у цей час помітно активізується агітаційна робота радянських партизанів по розкладанню добровольчих формувань — українських, білоруських та інших батальйонів по переходу на бік партизанів зі зброєю. Треба визнати, що їх робота не йшла на марно. В 115-му батальйоні ініціаторами акцій дезертирства були, як правило, росіяни, колишні військовополонені. Вибух цієї деструкції мав особливо трагічні наслідки влітку, в червні-липні 1943 р.

Так, 15 липня в чотах 2-ї сотні, які на початку червня були післані в Руду-Яворську для охорони залізничних колій від партизанських диверсій, стрільцями було викрито змову. Кілька росіян на чолі з Петровим встановили зв'язок з партизанами і намагалися при їх допомозі знищити українські підрозділи. Змовників було вчасно заарештовано, а партизани без їх допомоги не відважилися робити якісь рішучі кроки.

Об'єктом проведення подібних акцій стали й інші підрозділи, зокрема та частина 2-ї сотні, яка охороняла залізничі колії в селі Савичі. Тут чотою з 22-х стрільців командували росіянин Іван Пімкін, німець Шульц і українець Іван Лукинюк. 18 липня Пімкін вислав свого аґента Захарченка до партизанів, повідомляючи останніх про план знищення чоти. Нічого не підозрюючи, 19 липня вахмайстер Шульц відбув до штабу в Слонімі, а Лукинюк зі своїми товаришами Марчуком і Миронюком пішли у відпустку. Скориставшись з цього, Пімкін, який залишився за старшого, післав 12 стрільців в сусіднє село за харчами. На зворотній дорозі партизани зустріли їх зливою вогню, вбивши десятьох (Василенко, Гуменний, Лисенко, Пашуцький, Сиротенко, Стеценко, Виноград, Кагамлик, Бублик і ще один, ім'я якого не вдалося встановити) і поранивши двох стрільців.

Про те, що діялося в цей час в самій чоті, свідчить учасник подій Орест Білак: "На моїх очах Пімкін схопив скоростріл-максим і дав три серії — сигнал, що скоростріл в його руках. Я, Микитенко, Онопрієнко, Головатенко та Ілющенко подалися в бункер. Ми побачили, що партизани лізуть до нас шанцями. Головатенко

Стрільці 2-ї сотні 115-го батальйону, зліва направо стоять: М.Сидоренко, (?), Карпенко, Кравчук, Ф.Марченко, (?), сидять: чотовий В.Аврам, Щаденко, Ковтун, Філоненко. Слонім, 6.08.1943. потягнув із кулемета і примусив партизанів у рові присісти. Ми повискакували з бункера і побігли поза Савичі сосновим лісом. Поглянувши назад, побачили, що наші бараки горять".14

Того ж дня, 20 липня, до Слоніма було стягнено всі чоти 2-ї сотні, наступного дня відбувся похорон загиблих стрільців. 24 липня було сформовано нову чоту і післано знову до села Савичі, де стрільці відновили спалені будинки і продовжували нести службу по охороні залізниці аж до повернення в Слонім 20 вересня.

В липні 1943 року викрито змову в чоті, яку післано в кавалерійські частини в селі Постава поблизу Вільно. Дев'ятеро стрільців, колишніх червоноармійців, хотіли дезертувати до партизанів. Один з них, Іванов, зрадив своїх товаришів перед німцями, і всіх їх було після арешту розстріляно.

У той час, коли 2-а сотня охороняла залізничні колії; 1-а і 2-а сотні брали участь у проведенні липнево-серпневої операції "Герман". Їх експедиція відбувалася з 13 липня по 8 серпня 1943 р. і була спрямована проти партизанів, зосереджених в Івенецько-Налибоцькій пущі. Це була одна з наймасовіших протипартизанських акцій в Білорусії, в якій брали участь, крім 115-го і 118-го батальйонів, піхотна бриґада, два піхотних полки та чотири батальйони СС, 30-й поліцейський полк та інші підрозділи загальною чисельністю 52 тисячі осіб. Не маючи більш конкретних відомостей про роль українських батальйонів в цих боях, згадаємо про те, що і тут вони стали об'єктом посиленої уваги більшовиків, які діяли через свою аґентуру з числа колишніх червоноарміиців. Вже після повернення батальйону в Слонім, там 12 жовтня було страчено чотового 3-ї сотні Захарова, звинуваченого в намаганні видати партизанам 3-ю сотню.

Бажаючи нейтралізувати дію руїнницької більшовицької пропаґанди, командування вермахту почало більше рахуватися з національними прагненнями стрільців добровольчих батальйонів. Влітку 1943 р. 115-й батальйон отримав нову уніформу німецької поліції, з правом носити тризуб на пілотці. На лівому рукаві стрільці носили відтоді жовто-синю відзнаку, а старшини і підстаршини мали, окрім того, вишитий на цій відзнаці тризуб.

За згодою німецького командування стрільці 2-ї сотні побудували Народний Дім зі сценою в Деречині, а 31 жовтня вони посвятили в білоруській православній церкві села Деречин український синьо-жовтий прапор, на якому було вигаптувано тризуб з мечем. З нагоди цього свята стрільці другої сотні сфотографувалися біля місцевої школи на фоні свого прапора.

Зустріч Нового 1944 Року записалася в пам'яті стрільців ідилічними, як для воєнного часу тонами: "Цього дня велике свято, в клубі розставлено столи, на столах їсти-пити, а посередині — ялинка. Гості з села зайняли місця — п'ють та співають. О 12-й годині ночі стрільбою зустрічали Новий 1944 Рік".15

ОСТАННІ БІЛОРУСЬКІ ОПЕРАЦІЇ 115-ГО БАТАЛЬЙОНУ

6 січня 1944 р., саме на Свят-вечір, у Слонімі в військовому шпиталі 115-го батальйону за доносом штабного писаря Пушкіна ґестапо арештувало лікаря-лейтенанта, старшого капрала Олексу Титинюка з Буковини, санітарку родом з Києва (дружину Івана Сербина) та всіх тих хворих, які мали необережність слухати того вечора московське радіо. Вартий уваги коментар, яким супроводив цей епізод у своїх споминах О.Білак: "Всі втрати чи арешти в батальйоні ще

Стрільці 115-го батальйону восени 1943 р. Зліва направо: Д.Клим, П.Лазоряк, М.Семака, (?), І.Козачук (на лівому рукаві виразно видно відзнаку українського батальйону), І.Петричук. із Києва — то все було через донощицтво енкаведистів, що сиділи в батальйоні. Німці самі не могли так багато шкоди зробити, так що ворог той сам був усюди".16

За останні півроку перебування в Білорусії 115-й батальйон брав участь у двох великих протипартизанських операціях. Перша була запланована на початок весни в районі містечка Бутеня.

Напередодні цієї операції всі сотні було зосереджено 5 лютого в м.Слонім. Після чотириденного відпочинку батальйон вирушив з підводами по Рожанському шосе в селі Міжевичі, де очікував оголошення плану операції та визначення тимчасових опорних пунктів батальйону. Невдовзі стало відомо, що на постій для батальйону визначено село Акуніново.

15 лютого, проминувши село Боровики, стрільці увійшли в село Акуніново, де розмістилися по селянських хатах. Організована розвідка не зауважила ніяких партизанських відділів, тож 20 лютого батальйон отримав наказ залишити Акуніново. Ще того ж дня лісовими дорогами стрільці дісталися до села Стеньовичі, а наступного дня прибули в містечко Битень. Тут розмістилася 1-а сотня зі штабом, неподалік стала постоєм 3-я сотня, а у селі Монцоти біля лісу — 2-а сотня. "Стрільці почували себе добре, служба була легка, відбували тільки варту"17 — згадує А.Микитенко.

На початку весни розпочалася операція проти більшовицьких партизанів "Сектор-24" в лісі Слєзньова, в якій, крім 115-го батальйону, брали участь білоруська поліція і німецька фронтова частина, яка мала кілька гусеничних ваговозів. 2 березня в Битені були зібрані всі сотні батальйону, звідки, поминувши яошізничну колію поблизу села Доманова, вони зайняли позицію поблизу лісу. Після проведеного німецьким підрозділом обстрілу з ґранатометів решта загонів перейшла до прочісування лісу, "перевіряючи кожне дерево і кожний кущ!" Через деякий час учасники операції побачили партизанські бараки і відкрили по них вогонь, та відповіді не було. Підійшовши ближче, стрільці зрозуміли, що партизани встигли відійти. "По всьому було видно, що червоні залишили все, за винятком зброї. Кухня парувала з їдоіо, відкопано багато м'яса".18 Спаливши партизанські бараки, наступаюча група повернулася в села, призначені для розквартирування.

Партизани не залишилися в боргу. 5 березня стрільці 2-ї сотні в селі Монцюти побачили велику заграву за лісом. Пізніше стало відомо, що партизани напали на села Боровики і Акуніново, знищили там всіх стрільців кавказьких загонів і підпалили ці села.

9 березня сотні 115-го батальйону залишили район Битеня і повернулися до м.Слонім. Тут 12 березня на подвір'ї казарми відбулося вручення стрільцям срібних і бронзових медалей.

4 квітня у батальйоні сталася трагічна подія. Декілька вільнонайманих майстрів разом з стрільцями, що поверталися з шпиталю, їхали машиною по дрова в ліс і поблизу села Деревна потрапили в засідку, що її влаштували більшовицькі партизани на добровольців з білоруської "самоахови" — самооборонної поліції. Внаслідок обстрілу батальйонної машини п'ятеро стрільців загинуло, в тому числі буковинець Захарій Марчук, двох було поранено. Наступного дня всіх загиблих знайдено і поховано з військовими почестями в Слонімі.

На квітень 1944 р. німецьке командування підготувало велику експедицію проти партизанів Полоцько-Лепельської зони. Вважається, що це була найбільша

Посвячення українського прапора 2-ю сотнею 115-го батальйону в Деречині 31 жовтня 1943 р. Зліва направо стоять: Сидоренко, І.Козак, В.Ощепко, З.Марчук, (?), Шваров, Полянчук, О.Паламарчук, Драч, І.Діденко, Накривка, Щаденко, С.Кириляк, Кравчук, Баїценко, Ковалюк, Галушка,(?), П.Антонюк, М.Меленка, М.Гладіи, І.Семеген, Харченко, Ю.Щербань, Пасічник, Ковтун, Піздай, Рагус, М.Кримський; присіли : Шамаєв, І.Войчук, Рибак, М.Боднарюк, В.Чорногуз, Ф.Марченко, М.Павлик, Карпенко, (?), Ланга, Філоленко; лежать: І.Миронюк, О.Сосновський, Дашківський, (?), П.Притула. за всю історію протипартизанської війни в Білорусії німецька акція. До кордонів Полоцько-Лепельської зони було підтягнуто шість німецьких дивізій; як слушно вважають радянські історики, метою цієї операції було забезпечити єдиний шлях підвозу живої сили і техніки для 3-ї танкової армії — дорогу Вітебськ — Лепель — Парафіяново. Очевидно, важливу роль відіграла й та обставина, що Полоцько-Лепельська зона знаходилася на суміжному з фронтом краї, і очищення її від партизанів дало б перспективу стійкої оборони в разі наступу радянських військ.

Дана операція була розбита на кілька етапів: з 11 то 17 квітня акцією "Реґеншауер" ("Злива") німецькі війська мали відкинути партизанські загони в західну частину зони, після чого починався наступний період — операція "Фрілінґсфест" ("Свято весни"), під час якої запасні частини мали увінчати цілу акцію оточенням партизанських загонів.

Серез запасних частин значився і 115-й український батальйон, який перекидають зі Слоніма в район Полоцько-Лепельської зони. 11 квітня батальйон через Мінськ-Барановичі-Молодечно виїхав на Парафіяново. По дорозі трапилося кілька неприємних інцидентів — двічі потяг натрапив на міни, тож до Парафіяново стрільці прибули лише 13 квітня. Серед Інших учасників операції вояки батальйону зауважили, зокрема, і частини РОА ("Русской Освободительной Армии"). Проминувши містечко Докшиці і після п'я 'иденного відпочинку на хуторі Вєтєра батальйон було переведено у село Свинне. Тут стрільці дізналися, що їх наступ буде спрямовано проти більшовицьких партизанів, які окопалися на протилежному березі р.Березіна в Голубіцькій пущі.

Наступ розпочався з обстрілу партизанських позицій німецькою артилерією. Після цього 115-й батальйон 19 квітня разом з іншими підрозділами форсував ріку Березіну; того дня від розриву міни загинув стрілець Мельник, а ще троє стрільців були поранені. Однак дальше просування в той день виявилося неможливим, бо партизани заблокували підходи до лісу зрізаними деревами. 115-й батальйон змушений був зупинитися в селі Сватки.

Наступного дня наступ продовжився. Стрільці батальйону заглибилися в ліс, зустрічаючи там сліди недавнього перебування партизанів та їх порожні бункери. Батальйон зайняв села Перше Горново та Друге Горново, де розташовувася партизанський шпиталь, однак і тут нікого не застали.

Партизани, не витримуючи масованого артилерійського обстрілу своїх позицій, відступали вглиб лісу, не вступаючи в сутички з стрільцями 113-го батальйону. Давався також взнаки набутий за останній час досвід протипартизанської війни, тому батальйон у боях майже не ніс втрат в людях. Натомість, багато стрільців і старшин батальйону були поранені або й загинули від мін. Так, при підході до села Накол поручнику Дашківському міною відірвало ступню, і його було транспортовано літаком до мінського шпиталю. 25 квітня поблизу села Свістополє міною було розірвано на шматки стрільця Галушки, поранено чотового Якимчука та німецького гауптвахмайстра Барніке. Наступного дня біля села Лясіна був поранений вибухом міни чотовий 2-ї сотні Іван Лукинюк, а важко пораненого гауптвахмайстра Шульце літаком було відвезено до Мінська.

З 26 квітня місцем зосередження 115-го батальйону стало село Лясіна. Воно стало й останнім пунктом наступу батальйону, оскільки фронт почав посуватися на захід, а радянські літаки безперебійно бомбардували німецькі тили та залізниці. Особливо масований повітряний наліт мав місце 1 травня на автопарки міст Крулевщизна і Березіна. Тож майже ніяких бойових дій батальйон у цей час вже не вів, лише 8 травня 2-ю сотнею було перевірено села Садки і Загладьє.

Близько 10-11 травня 115-й батальйон у повному складі залишив село Лясіна і Голубіцьку пущу, перейшов р.Березіну і, поминувши села Мала Черніца, Угольки, Отруб, знову розташувався на хуторі Вєтєра. Хутір Вєтєра батальйон залишив 19 травня і через село Докшиці прибув на станцію Парафіяново. Доїхавши потягом до села Будслово, звідти через село Корчіно і село Долгіново 25 травня досяг села Погост поблизу р.Вілейка. Розвідка донесла, що на протилежному боці ріки, в селі Ізбіще окопалися партизани. Було викликано відділ німецької артилерії, який вибив партизанів з їх позицій. Після цього по збудованому саперами мосту 115-й батальйон увійшов у село Ізбище.

1 червня батальйон залишив село Ізбище і через село Матєєва дійшов до села Отрубовщина, де затримався на три дні. 4 червня по шляху Отрубовщина — Панєнська Вілейка досяг села Красновичі, де заночував, а наступного дня прибув у село Осава. Тут батальйон пробув тиждень, і лише 12 червня прибув у село Заріччя, де стрільці батальйону, що розмістився в маєтку графа Ельдвардта, вели розвідку навколишньої місцевості.

15 червня батальйон увійшов у село Метіжжя і, оскільки село було спаленим, стрільці розташувалися в селянських землянках. Тут було отримано наказ прочистити ліс від російсько-більшовицьких партизанів. Виконуючи це завдання, батальйон 18 червня потрапив під бомбардування, однак жертв, на щастя, не було.

19 червня батальйон прибув у село Путілово, в околицях якого провадив далі протипартизанські акції. Тут 21 червня загинув від міни стрілець Василь Прокопович; його поховано разом з ще одним стрільцем, який загинув від вибуху Гранати.

22 червня батальйон перейшов болотами до Бабиної гори і там окопався лицем до лісу. 24 червня партизани розпочали атаку в район розташування 1-ї сотні, однак ця атака скоро захлинулася. "Партизани вибігли з болота і далі вернулися в болото"19 — пише очевидець. Серед партизанів нараховувалося вбитих близько 50 осіб; українці втратили вбитими чотового Рака і чотового Бажана. 27 червня партизани при підтримці авіації знову зробили спробу прориву, але й ця вилазка потерпіла поразку, бо батальйон був захищений з повітря німецькими зенітними установками. Жертви з боку більшовиків сягали того дня 150 осіб вбитими.

Після цих боїв батальйон отримав наказ залишити свої позиції і, проминувши Плещеницю і Логойськ, отаборитися над річкою Австро-Городок. Картина німецького відступу, що відкрилася тут перед очима стрільців, вражала. Український стрілець згадує: "Шляхи тут заповнювалися підводами цивільних, які також відступали на захід. З боків шляху повно було перекинутих зіпсованих автів; німці, як видно там, безоглядно, не слухаючи наказів, втікали, як кому вдавалося".20

Скільки зневаги вклав у свої слова український вояк до тих, які ще вчора бралися наводити в Європі "новий порядок", а сьогодні, не слухаючи наказів, втікали! Дуже шкода, що подібний катарсис від комплексу меншовартості прийшов так пізно і в таких екстремальних умовах.

1 липня 1944 р. 115-й батальйон перейшов м.Красне і наступного дня вийшов на Віленське шосе. Починалася Литовська земля.

БІЛОРУСІЯ. 118-Й БАТАЛЬЙОН.

Вище вже згадувалося, що в липні 1942 р. в Києві на базі однієї з сотень 115-го батальйону було створено нову військову одиницю — 118-й батальйон.

Свої бойові дії проти більшовицьких партизанів батальйон розпочав у липні 1942 р. поблизу сіл Обовищі, Клівіни, Товстий Ліс в районі м.Хабиного, де за півроку перед тим зазнав перших втрат 115-й український батальйон. Спершу сюди було відправлено базову буковинську сотню, яку відразу ж після прибуття на місце було заатаковано партизанами, власне, й не партизанами, а радянськими реґулярними військовими загонами, котрі не встигли відійти

Стрільці 2-ї сотні 118-го батальйону Швець, Чижик, сержант Паламаренко, Аршенчук, Філіпов. 1942 р. під час німецького наступу. Очевидець згадує: "В них нічого не бракувало, мали все: зброю, харчі, убрання, санітарні частини".21

Зрозуміло, що бої з таким противником були занадто виснажлими для однієї сотні, тому невдовзі їй на допомогу прийшов цілий 118-й батальйон під командуванням майора Шудри. Майор Шудра був досить здібним військовиком, який, однак, в умовах тотального німецького контролю не завжди міг реалізувати свої здібності в воєнних операціях.

При плануванні першої протипартизанської акції командир 118-го батальйону настоював на необхідності одночасного сконцентрованого удару по бойових позиціях росіян. "Треба користати силою. Коли брати партизанів в коло, то треба, щоб позиції були сильні" — говорив він. Німецьке ж командування вирішило по-іншому: "Один курінь (118-й — А.Д., В.С.) бере позицію, а другий, мадярський, — у резерві".22 Наслідком такої "мудрої" тактики було те, що "замість окружити червоних, то червоні всіх окружили.23 Більшовицький маневр вдався завдяки кавалерійській атаці, після якої стрільці батальйону мусіли відступити. В ході бою 118-й батальйон зазнав відчутних втрат: кількох стрільців було вбито і багатьох поранено; кількість втрат червоних залишилася невідомою.

Завдавши поразки українському батальйону, більшовицький загін відтягнувся вглиб білоруських лісів. 118-й батальйон спершу було перекинуто в район Чернігова, а на початку 1943 р. відправлено в Білорусію, де після тижневого вишколу в районі Мінська він перейшов на позиції в околицях Ліди. Його сотні розміщувалися в сс.Логойськ, Плещениці, Василішки, Юрачушки. В Мінську 118-й батальйон пройшов також переорганізацію, доукомплектування та доозброєння; на його озброєнні були німецькі ґвинтівки, кілька мінометів і 48 мм гармат, кулемети "Максим" і "Дегтярьова".

Прибувши на місце постою у район Логойськ-Плещениці-Василішки, батальйон мав своїм завданням охороняти місцевих жителів від партизанських акцій і підтримувати стабільність в реґіоні. В порозумінні з ними діяли українські батальйони 115-й (командир Дмитренко) і 102-й (командир майор Шурига, старшина української армії ще з 1918 р.), 101-й українсько-білоруський батальйон (командир майор Муравйов), а також російські (РОА), прибалтійські, угорські та білоруські підрозділи. Разом з ними 118-й батальйон виконував свої функції суто на рівні військових операцій, маючи і певні успіхи. Так, вже в одному з перших лісових боїв в районі Плещениць стрільці батальйону розгромили більшовицьку партизанську базу, завдавши ворогу великих втрат та захопивши 17 возів військового спорядження.

Згодом 118-й батальйон брав участь у протипартизанській операції "Герман" в 1943 р. В радянських джерелах згадується ліквідація стрільцями батальйону партизанського бункера в пущі. Батальйон був учасником і вже згадуваної грудневої акції 1943 р. Тоді по дорозі на вогневі позиції над Німаном стрільці випадково натрапили на відділ партизан, розпочавши стрільбу, підпалили стодолу, в якій перебували партизани. В результаті бою багато більшовиків було вбито, частині вдалося втекти.

Специфіка діяльності 118-го батальйону в Білорусії полягала ще й у тому, що йому доводилося вести боротьбу як з російсько-більшовицькими партизанами, так і з польськими. Вже в перші місяці перебування в Білорусії польські партизани захопили одного стрільця з розвідгрупи. На прочісування лісу було направлено сотню Мелешка, яка, зіткнувшись з польським загоном, вдалася до мобільного маневру з потужним автоматним і мінометним вогнем. "Поляки були настільки заскочені, що їм прийшлося втікати полями-лугами і покинути в паніці гармати і немало коней"24 — згадує Орест Білак.

Загалом того дня польські партизани втратили 18 вояків полоненими, 30 коней, кілька возів, мінометів і гармат, українські ж стрільці повернулися в табір без втрат.

Втім, 118-й батальйон не хотів бачити в польських повстанцях такого ж ворога, як більшовики, бо вбачав у них представників національно-визвольного руху. Тому поза спиною німців на рівні штабних чинів батальйону (сотник Винницький і майор Смовський) було вирішено укласти з поляками перемир'я. До порозуміння з польськими партизанами дійшло поблизу містечка Ів'ї — надалі вирішено уникати зустрічей польських і українських підрозділів, а навіть повернено полякам частину захоплених у них коней.

Стан українсько-польського замирення тривав до початку 1944 р., коли польські партизани порушили перемир'я, розстрілявши дев'ятьох стрільців 118-го батальйону, котрі потрапили до них у засідку. Того дня загинули стрільці Гатак, Грибинюк, Очеретяний, Юращук, Панченко, Герасимюк, Семака, Руденко і Щербина; всіх їх поховано з військовими почестями в с.Василішки. Наслідком віроломства поляків стало не лише розладнання мирних стосунків між українськими і польськими стрільцями, але й повна дискредитація самої ідеї подібних угод на терені західної Білорусії.

Політична недалекоглядність польського проводу на білоруських землях мала своїм наслідком не лише відплатні акції супротивної сторони, але й не дала полякам можливості сформувати тут союзницькі стосунки з представниками національно-визвольних рухів інших народів. Адже на боці "окупаційних" військ тут воювали національні підрозділи різних політичних орієнтацій, причому найбільшу аґресивність у протипольських репресивних акціях виявляли батальйони власівців (РОА). Українські та прибалтійські відділи поводили себе стосовно поляків відносно індиферентно, і при гнучкій дипломатичній тактиці останніх можна було легко нейтралізувати. Та польське командування не утруднювало себе розробкою подібних проектів, вважаючи ці землі з переважним білоруським населенням невід'ємною частиною Польщі, тож польські впливи тут були досить слабкими. Про причини польських невдач пише О.Білак: "Поляки були задалеко від Варшави, ніяких союзників не мали; навіть литовці не мали симпатій до них".25

Національний склад 118-го батальйону був дуже різнорідним. Крім українців, в його лавах було чимало росіян (які, щоправда, часто виявлялися більшовицькими перевертнями), кілька поляків, а також чотири євреї: Зубров, Гусаров, Давід і Швець. Характерним є те, що в умовах патологічного антисемітизму тогочасного німецького режиму українські стрільці не видали своїх колеґ-євреїв, хоча їх національність не була таємницею для бунчужного Івана Слижука та його товаришів ще з середини 1943 р.

Радянська історіографія в звичному для неї нахабному, претензійному тоні протягом десятиліть представляла стрільців 118-го батальйону як патологічних мізантропів і вбивць. Зокрема, В.Михайловський наводив у своїх статтях моторошні описи знищення людей буцімто Григорієм Лакустою та іншими стрільцями 118-го батальйону в околицях сіл Плещениці та Велика Губа. Однак, незважаючи на велику увагу до згаданого Г.Лакусти, автор чомусь обійшов мовчанкою

Терени бойових дій 118-го батальйону в Білорусії подальшу долю українського стрільця. А правда полягає в тому, що в 1946 р. Г.Лакуста добровільно повернувся в СРСР. Тож природно, виникає запитання: чи сміла б їхати в сталінський Радянський Союз людина, котра мала на руках стільки крові і знала, що на неї тут чекає? Очевидно, що ні, і сам Г.Лакуста безперечно не знав про ті гріхи, в яких звинувачувало його радянське "правосуддя". Втім, крім умовно-логічних заперечень цього наклепу, маємо в своєму розпорядженні мемуарні згадки, котрі відкривають двері до кухні подібних фабрикацій.

Справа в тому, що завдяки перебіжчикам ( а їх за час перебування в Білорусії втекло з 118-го і 115-го батальйонів близько сотні осіб), партизани знали особовий склад обох батальйонів по прізвищах. Тож під час звичних для більшовицьких партизанів каральних чи грабіжницьких акцій вони демонстративно називали себе іменами українських стрільців. Випадок з Г.Лакустою не був поодиноким, а початок цієї провокації сягав ще подій в Білорусії в 1943 р. Тоді стрілець Чорногуз дізнався від місцевих білоруських селянок, що у сусідньому селі двоє низьких на зріст українців підпалювали хати, причому, мовляв, "один старший назвався Катрюк, а другий — Лакуста".26 Цікавую була не лише відкритість, з якою "стрільці" відкривали селянам свої імена, а також їх зріст — бо справжні Лакуста і Катрюк були досить високими. Варто уваги й те, що 118-й батальйон на той час розміщувався досить далеко від вказаних місць, перебуваючи поблизу Ліди. Пізніше було встановлено, що подібні провокації широко практикували партизани загону Залізняка. На підставі свідчень подібних очевидців після війни було сфабриковано чимало кримінальних справ проти цілком невинних людей. Так, згадуваного вже Лакусту після повернення в СРСР було розстріляно.

Та попри всі негаразди, притаманні військовому часу, місцеве білоруське населення дуже тепло сприймало українських вояків. Ось як пише про це Орест Білак:

"Совєти могли шукати нас, дискредитувати, але не могли багато виграти. Бо наша поведінка поміж білорусами була найкраща від усіх, до того ж і мова найближча. Як самі білоруси казали: "Украйонці — любезний народ".27

Ми ніколи не брали у них нічого задаром і пильнували, щоб ніхто не потрафив робити їм неприємні діла. Коли доходило до великих свят, то ми купували великий чорний хліб і самогонку — а нам платили в місяць 20 марок. Білоруси вже знали, що щось будемо купувати на Новий Рік, Різдво, Великдень, Зелені Свята і не боялися нам продавати самогонки, хоч її було заборонено фабрикувати...

А що ми були на Білорусії і боролися проти червоних банд, то це цілком нормально, бо білоруси — це наші брати-слов'яни від Володимира Великого. Червоні москалі вкрали їм щастя організувати свою власну національну партизанку, та до того ж їх грабували і часто палили їх села".28

КУРС НА ЗАХІД, ЛИТВА, ПОЛЬЩА, ПРУСІЯ

Надвечір 2 липня 1944 р. 115-й батальйон дійшов до села Зубані, де на березі р.Вілейка заночував, щоб на другий день продовжити перехід у напрямі м.Вільнюс. 4 липня до них приєдналися вояки 118-го батальйону, і відтоді вони вже разом ішли до Франції.

5 липня українські вояки вступили до литовської столиці. Вільнюс справив на прибулих гарне враження, хоча і його торкнулася хвиля бомбардувань. Та українські батальйони пробули тут недовго, бо вже наступного дня отримано наказ просуватися в напрямі Каунасу. Сюди вони прибули 7 липня і отаборилися в с.Карлява, розташованому неподалік від другої литовської столиці. Відпочивши в Карляві кілька днів, вояки 9 липня вирушили далі на Захід, у бік Східної Прусії.

Проминувши стару російську військову базу Сувалки, 14 липня батальйони перетнули кор